Людина є такою одиничністю, яка спроможна (притому – єдино і виключно вона) сприйняти всезагальність актуально та потенційно сущих частковостей зовнішнього буття (світу природи) процесів та результатів життєпроявів людей (світу культури), які вже спродуковані та освоєні колективним суб'єктом в такій мірі, яка дозволяє їй реалізувати, або ж здійснити цілком свідомий (усвідомлений) вибір сфери творчого прикладання та здійснення самої себе. А суспільство дійсного гуманізму – це суспільство, яке цілком усвідомлено бере на себе в якості основної турботи та піклування завдання дбати про те, щоб було кому вибирати, було що вибирати, було для чого вибирати і щоб цей та такий вибір здійснився.Для суспільства, практично здійснимого та перманентно здійснюваного гуманізму цілком характерним буде такий стан справ, при якому відпадає необхідність у самому понятті «геній». Що є останній? Чому висновок про те, що людей негеніальних, неталановитих, необдарованих немає, є істинним?
Зупинимось на цьому питанні дещо детальніше. Дійсно, ми, – у всій своїй творчості науковій, – цілком свідомо, і, наскільки це можливо, – послідовно та доказово намагаємось провести цю ідею. І, гадаємо, на рівні принципу вона не може викликати заперечень. Дійсний гуманізм – це творче суспільство, яке передбачає кожного свого члена людиною-творцем і формує її такою в дійсності за допомогою дійсних же засобів. Але, по-перше, подібна констатація цілком справедлива лише для суспільства дійсного гуманізму, де останній існує у формі практичної всезагальності, а, по-друге, передбачає необхідну філософську рефлексію з приводу змісту самих цих понять: «геній», «талант», «обдарування». Якщо під останніми розуміти деякі екстенсивні параметри творчого самоздійснення людських здібностей, нахилів, потенцій, то тим самим ініціюється необхідність звернення наукової теорії до власне цих здібностей, нахилів та потенцій як вони інтерпретуються сучасною філософською, педагогічною та психологічною наукою. Таке ж звернення, в свою чергу, дає підстави для однозначного висновку: проблема здібностей, завдатків, нахилів та потенцій людини ще очікує свого вирішення.
Таким чином, у самих суспільних умовах життя людей необхідно шукати відповіді на ці та тісно з ними пов'язані інші питання. І, очевидно, це не є наслідком того, що у психології, чи, скажімо, у фізіології вищої нервової діяльності «руки не дійшли» поки що до цієї проблематики. Переконані, що пошук вичерпних, істинних відповідей на подібні питання і не може, і не повинен здійснюватись на рівні «церебральних структур» переважно. Це є суто, ми б сказали – сокровенно, філософська проблематика. А успішне вирішення її, звісно, буде зганжованим, знічевленим та неповноцінним без врахування даних усіх спеціальних та загальних наук, у тому числі й суто природничого циклу. А відповідь ця доволі ординарна. Вся передісторія людства характеризується тим, що індивід виступає в ній засобом, але не ціллю. Творчість же прокладає собі в подібних умовах шлях не завдячуючи, але наперекір пануючим суспільним відносинам, ідеям та інститутам. Особливо показовим та наочним це є для завершальної фази передісторії. Коли людина (кожний, багато та всі) дійсно, але не лише в деклараціях, теорії, і тим більше – цинічно- демагогічних політичних ламентаціях, постає та досягається як ціль, тобто коли забезпечуються в дійсності всі передумови та засоби для її здійснення в якості суб'єкта історії, в якості цілісної особистості, в якості суб'єктності, або, що є те ж саме: в якості людини-творця; коли творчість стає суспільно детермінованим, плановим, свідомо здійснюваним і в певному значенні – телеологічним процесом, стає розподілом самодіяльності (самодіяльним розподілом), тоді винятком із правила (закону) стає положення, що не всі є генії та таланти, себто нормальні люди.
«Під генієм ми повинні розуміти ту особливість людини, яка у всіх положеннях та відношеннях її виявляється такою, що має вирішальне значення для вчинків та долі... Що обставини та відношення, в яких знаходиться індивідум, надають його долі саме цей, а не будь-який інший напрямок, закладено не лише в самих цих обставинах, в їх відношеннях, у їх своєрідності і не лише в загальній природі індивідуума, але в той же час і в його особливості... До конкретного буття індивідуума відноситься сукупність його інтересів, суттєвих та емпіричних часткових відношень, у яких він знаходиться з іншими людьми і взагалі зі світом. Ця цілокупність складає його дійсність в тому смислі, що вона іманентна йому і вище була схарактеризована як його геній» [Гегель Г. В. Ф. Философия духа. Сочинения в 14-ти т.т. – М., 1956. – Т.З. – С. 138-141].
У приведених рядках із «Філософії духу» – пряма вказівка на те, що для Гегеля геній – це емпірична людина, що співпадає зі своєю сутністю. Дійсна людина. В умовах, коли починає складатись практична всезагальність творчості, відбувається дуже цікава метаморфоза з точкою зору на професійну діяльність як на таку, що суттєво (і вигідно) відрізняється від діяльності любительської. Питання: професіонал чи любитель, вирішувалось та вирішується в нашій літературі і в масовій, на рівні «здоровоглуздя» свідомості, практично, однозначно. Під професіоналізмом мається на увазі ґрунтовне знання своєї справи, вільне та досконале володіння нею, наявність відповідної спеціальної підготовки, стійких навичок, досвіду, компетентність тощо.
Під любительством, зазвичай, – діяльність аматорська, позначена дилетантизмом, така, що носить випадковий, спорадичний характер і так далі. Одначе, гадаємо, з такою точкою зору щодо співвідношення професіоналізму та любительства рано чи пізно доведеться розпрощатись. Творчість, самодіяльність передбачають... виключно любителя.
Зрозуміло любителя не у вищеприведеному сенсі, але як людину, що «зняла» в результаті заперечення заперечення і первинну, освячену саме емоційним відношенням, притягальність обраного терену діяльності, і опосердковуючу цей первинний вибір себе за покликанням професійну підготовку (освіту), і в кінцевому підсумку зумівшої не втратити, але лише розвинути, зміцнити та посилити свою любов, свою глибоку небайдужість до тієї справи, якій присвятила себе. Любов ніколи не санкціонує «не твою» справу, «не твоє» місце в житті, які обрані випадково, під тиском обставин або ж з огляду на існування таких соціально-економічних та політичних детермінант, які по єству своєму не передбачають людину в якості цілі. У такому невиборі себе в роді діяльності полягає головна передумова принципової нездатності забезпечення цілісного в ній і до неї відношення людини. Для творця немає покарання більш прикрого та гіркого, аніж відлучення його від любимої справи. Саме по відношенню до людини творчої наповнюється предметним, цілком осяганим смислом сентенція: «якщо за це платять, я не заперечую, але, якби, для того, щоб цим займатись, потрібно було б платити, я б платив». І саме в такому смислі та значенні любитель – це є щось значно, –незрівнянно, – більш вартісне та цінне, справжнє та достовірне аніж професіонал. І для суспільства, і, зрозуміло, для самого «любителя».
Саме тому любителі (творці, генії) – себто нормальні люди, не беруть участі у конкурсах на хороших людей. Вони – вище. Вони не хрюкають, розштовхуючи плечима та ліктями конкурентів біля столиків, де «господарі життя» роздають призи та премії, лауреатства та номінації, нагороди та звання. Біля корит- годівниць. Ви лишень погляньте на той ярмарок недостовірності, марнослав'я та марнослів'я, на те свято псевдобуття і квазізначимості, що воно пов'язане з ходінням у так звану професійну владу, зокрема в «парламент». Де й коли ще можна безплатно спостерігати в такому концентрованому виді осереддя лицемірства, антитворчості, пожадливості, здирництва, людиноненависництва, себелюбства та користолюбства? Де й коли, ще посередність та ницість людська набувають такого статусу об'єктивованої видимості поважності, статечності, розважливості, «державництва» та брутально й безцеремонно «самостверджуються» іменем абстракції «держава»? Де ще так виклично, так нещадно експлуатується енергія форми перетвореної? Ну, хіба що, там і тоді, де і коли подібне «самоствердження» реалізується за допомогою абстракції «гроші». А втім, влада і власність – то є не просто поняття, що виражають близький зміст, але й споріднені, однокореневі вокабули: «власність» і «влада». У кого власність, у того й влада. Саме і єдино тому вони нині в ту владу йдуть, пруть мов навіжені, валом валять ... на запах власності. На запах не ними надбаного, приробленого, спродукованого, напрацьованого.
Ну, а дійшовши, дорвавшись (включно і іменем «боротьби за комунізм», або ж нині: «боротьби за незалежну Україну»), розпочинають вимріяне «свято демократії»: грабіж і визиск, злодійство і крадійство... Звісно, від того не помирають, що розминаються зі своєю самістю, з буттям своїм в суб'єктності. Але натомість суспільство має саме те, що має: масовий соціальний невротизм.
Який, як те підтверджує практично новітня історія, зовсім не складно та не важко каналізувати у річище самознищення: людини, людей, людства.
Б.В. Новіков
Немає коментарів:
Дописати коментар